6 клас

Зображення станів природи в ліриці Басьо. Роль художньої деталі. Підтекст.

Сьогодні ми вирушимо до чарівного саду японської поезії, де ростуть різноманітні квіти, більшість з яких – маленькі, але дуже запашні. І в кожної – своя історія. Прекрасний сад, до якого ми рушаємо, розташований на Далекому Сході, у Країні Висхідного Сонця, як здавна називають Японію. Ви мали випереджаюче завдання: потрібно було підготувати відомості про Японію.

Японію називають країною, де «сходить Сонце». Вона розташована на чотирьох великих островах – Хоккайдо, Хонсю, Кюсю, Сікоку – і безлічі невеликих островів, що прилягають до них. Територія – 372,2 тис.кв.км. Три чверті території Японії займають гори, але найвищою є гора Фудзіяма. Японці шанують її як національну святиню. Фудзіяма знаходиться на острові Хонсю. Десять місяців на рік вона майже повністю вкрита снігом, але форма її настільки досконала, що нагадує правильний конус.

Сьогодні Японія високорозвинена країна з найновішими та найдосконалішими технічними, технологічними та електронними винаходами. Усім відомі фірми «Соні», «Панасонік», «Тойота».

Найголовнішими національними прикметами краю є одяг – кімоно, квітка – хризантема, дерево – сакура, вид спорту – карате, дзюдо.

Словникова робота.

Орігамі – мистецтво рукоділля (виготовлення фігур із паперу).

Ікебана – мистецтво компонування квітів та гілок у вазі.

Бонсай – мистецтво вирощування карликових дерев у горщиках, які обмежують їх ріст.

Сакура – японська вишня.

Кімоно – японський чоловічий і жіночий одяг типу халата.

Цукімі – свято милування місяцем.

Ханамі – свято милування квітами: сакурою, сливою, персиком.

Любов до поезії виникла у японців тоді, коли літератури як такої ще не було. Одна із давніх японських традицій – довіряти свої почуття віршам.

Перед входом у помешкання підвішувалися невеликі гомінкі дзвіночки, до яких кріпилися папірці з віршованими рядками, де було горе і радість, надія і відчай. Усередині будинків теж усе сповнено поезії. Вірші можна побачити скрізь – і на картинах (какемоно), і на дерев’яних ляльках (кокесі), і на предметах побуту (рушниках, серветках) тощо. Поезією пройняте все існування японців. Вірші читаються удома і в кафе, наодинці і з друзями. Вони допомагають кожному висловити свої настрої і краще осмислити себе і світ.

Поезія японців дуже незвична. Вона сповнена натяків, іносказань. Почуття передаються не прямо, а опосередковано – через образи природи, окремі деталі зовнішнього світу. Що осягнути такі вірші, потрібно тонко сприймати природу, насолоджуватися виглядом розквітлої троянди чи туману, що прозорим серпанком огортає гори.

Біографія Мацуо Басьо (1644-1694).

Людиною, яка, спостерігаючи красу снігу, місяця і квітів, багато розмірковувала про друзів, про себе, про природу, про життя, був японський поет Мацуо Басьо. Його можна образно назвати дбайливим садівником чудового саду японської поезії .

Уявіть собі річку, на її березі – хижку, поряд неї – бананову пальму, а в затінку пальми – похилого віку чоловіка у ветхому вбранні й у ветхому брилі, котрий натхненно малює пензликом на білому папері ієрогліфи, загадкові, схожі чимось на екзотичні рослини знаки. Це і є поет Мацуо Басьо. Басьо – його псевдонім (мистецьке вигадане ім’я), яким підписує він свої вірші. Японське слово «басьо» в перекладі українською – «бананова пальма». Не випадково взяв такий псевдонім Мацуо Менефуса. А трапилось це так: у поета було чимало учнів. Один з них подарував йому бананову пальму, котра скрашувала життя бідного митця: все його багатство складалося із ось цієї бананової пальми і хижки, яку, до речі, теж подарував йому хтось із учнів, а ще були в нього вірші – найцінніше його багатство…

1644р. у місті Уедо провінції Іга у родині небагатого самурая Мацуо Єдзаемона народився третій син – Дзінсітіро, майбутній поет Басьо. Коли хлопчик підріс, його назвали Менефусом. Згодом літературний псевдонім Басьо (з японської – «бананова пальма» чи «бананове дерево») витіснить із пам’яті нащадків його справжнє ім’я Дзінсітіро та всі інші імена і прізвиська.

Рідні митця були людьми освіченими, про що свідчило насамперед знання китайських класиків. Батько і старший брат забезпечували сім’ю, викладаючи каліграфію, оскільки самураї давно опанували мирні професії. Басьо з дитинства приятелював із вином дайме (князя), багатого самурая. Хлопчаків об’єднували не тільки дитячі розваги, а й поезія: син дайме дуже любив вірші, які складав юний поет. Після ранньої смерті свого друга дитинства Басьо пішов до міста Едо й прийняв постриг, звільнившись таким чином від служби феодалу. Однак стати справжнім ченцем йому не судилося. Полишаючи домівку всупереч умовлянням і пересторогам рідних, Басьо вирушив до Едо вже з книжечкою своїх віршів. Було йому тоді тільки 28 років. Творчість Басьо одразу привернула увагу публіки. Його вірші друкувалися у столичних збірках, а юного митця запрошували до участі у поетичних турнірах. Проте матеріальне становище письменника було надто скрутним. Деякий час йому довелося працювати навіть у службі місцевого водопостачання. 1677 р. він усе ж таки став учителем поезії, але його учні були вихідцями з бідноти, тому матеріального статку це заняття поетові не дало.

Один із учнів Мацуо Басьо, Сампу, син багатого торговця, умовив свого батька подарувати вчителеві невелику хатинку біля озера у передмісті Едо. Посадивши біля своєї хижки бананові дерева, назвавши її Басьо-ан («Бананова хатинка») й узявши собі відповідний псевдонім «Той, хто живе у банановій хатині», а потім ще простіше – Басьо («Бананове дерево»), письменник, попри матеріальні нестатки й постійну самотність, не відчував себе нещасливим, бо мав змогу творити. «Дев’ять років я жив злиденним життям у місті, - писав Мацуо Басьо, - і нарешті переїхав у передмістя Фукагави. Одна мудра людина сказала ( йдеться про китайського поета Бо Цзюйї.): «Столиця Чаньань – здавна осереддя слави й багатства, але важко у ній жити тому, в кого немає грошей. Я теж так вважаю, бо я жебрак». Втім, Мацуо Басьо володів незліченними багатствами, глибоко прихованими у душі, - любов’ю до людини, до природи, до своєї країни, до мистецтва.

Власну Бананову хатинку Басьо неодноразово оспівував у своїх віршах.

На відміну від нас, японці живуть за календарем, роки в якому мають назви, котрі відповідають назвам тварин… Про це цікаво розповідає японська легенда.

«Колись, а це було ще тоді, коли звірі вміли розмовляти, небесний володар наказав їм з’явитися до нього. Цей наказ чули всі, окрім кішки, яка тоді полювала на рибу. Бик, котрий знав, що він неповороткий і забарний, вирішив вирушити в далеку дорогу на кілька днів раніше за всіх. А хитра Миша, дізнавшись про це, сіла Бику на хвіст (а Бик це дозволив, бо був приязний і необачний) і так доїхала до небесної брами. А тоді швиденько пробігла по спині Бика й стрибнула в ту браму першою. Так, Миша стала переможницею у поході звірів і посіла перше місце у пантеоні, що має назву Зодіак. Звісно, Бик став другим, але сильно засмутився. Кішка, яка тоді приятелювала з Мишею, питала у подруги: «Що наказував небесний володар»? На що Миша відповіла: «Звірям шануватися, а ще – не чіпати риб!» Кішка занепокоїлась, а з часом заспокоїлась і забула: «Буду полювати на рибу тихенько, щоб ніхто про це не знав». А хитра Миша подумала: «Так і сказала я тобі правду! Кішки такі спритні, що їх не випередиш!». Обманута Кішка так і не з’явилась до небесного володаря, через це й не потрапила до Зодіаку. З тих часів вона і вдень, і вночі переслідує Мишу (навіть про рибу забула), хоче будь-що помститися. Звідси – японська приказка: «Радіє, як кішка, котра спіймала мишу».

Мацуо Басьо писав вірші в нашому розумінні незвичні: маленькі за обсягом, трирядними, ще й без рими. Ті вірші (хоку, або хайку) за невеличкий обсяг європейські дослідники називають «гномічною поезією».

Хто такі гноми, ви добре знаєте. Згадайте казку американського кінорежисера Уолта Діснея – «Білосніжка та семеро гномів». Так, як і ті маленькі лісові мешканці, вірші-гномики Мацуо Басьо живуть довго (вже понад триста років!), але не старіють, дивують світ щирістю і таємничістю, проникливістю і добротою, відвертістю і спостережливістю. Ці вірші-гномики бувають і захопленими, і здивованими, і веселими, і сумними, але ніколи не бувають байдужими ані до природи, ані до людей.

Змалку Мацуо Басьо віддано любив природу, милувався засніженими гірськими вершинами, слухав шум водоспадів, вдивлявся у морську далечінь, дихав ароматом квітів, дивувався нескінченній фантазії солов’їв (згадайте казку Андерсена «Соловей»: японські солов’ї співають не гірше за того, що чарував чарував співом і навіть урятував від смерті імператора), спостерігав за квітуванням дивовижних японських вишень – сакур…

Під час квітування сакур

Горам краси не додасть

Навіть ранкова зоря.

Чи можна сказати краще за Мацуо Басьо, за Басьо-сенсея, як шанобливо звертались до нього учні? Японською мовою «сенсей» означає «вчитель».

Задивиться сенсей на маленьку співучу цяточку на небесній блакиті, замилується – і з’являються нові чарівні «гномики»:

І цілого дня

Твоїм пісням не вистачає,

Жайворонку!

А побачить поет, як ховається за хмарами молодик, то не втерпить і скаже:

Перед вродою квітів

Соромно стало місяцю? –

Сховався за хмаркою.

А квіти в Японії звичайні і водночас незвичайні. Японці – найкращі квітарі у світі, сказав би Басьо-сенсей, якби дожив до сьогодні. І це було б не таке вже й перебільшення. Поет милувався квітами, спостерігав їх і навесні, і влітку, і восени… І думки виникали різні – і радісні, і журливі, адже квіти так схожі на людей. Героїня англійського письменника-натураліста Джеральда Даррела – місіс Кралевська вважала, що вони навіть розмовляють, спілкуються, приятелюють, сваряться… Очевидно, так само думав і Басьо-сенсей. Бо він просто-таки олюднював природу. Хіба міг не вигукнути в захопленні сенсей, побачивши неповторну гірську троянду, хіба міг не подумати про те, яка то витончена прикраса для вбрання людини, але ніколи б не порушив він тієї краси: хай прикрашає вона гори, хай чарує ароматом мандрівців…

Гірська троянда!

Її гілочки так і просяться

Прикрасою на капелюх.